Орієнтовний час читання: 2 хвилини
…Сипнув. Рясно. Повертаємося з донькою із села. Біжимо на ранкову маршрутку, марно намагаючись не намочити кросівки в рясній росі. Дорогою встигаю ловити телефоном сільську красу на маківці літа.
«Мамо, знову?! Спізнимося!» – «Біжу, біжу!»
«Не те!» – кажу вголос, переглядаючи в маршрутці свіжі світлини. «Не те, бо ти сто разів усе це фоткала, мамо». Донька бачить, що я посумніла:
«Справді, у нас тут дуже гарно! І навіть у мене стільки приємних флешбеків. Уявляю, скільки їх у тебе за пів століття!»
Я починаю сміятися: ні, щоб заокруглити мамин вік до меншого числа. Нічого, переживу цю жіночу несолідарність. У 17 мені теж здавалося, що в 40+ починається старість.
Ми з донькою довго розглядаємо через запилене вікно такі рідні й милі серцю краєвиди. Ніби нема війни.
«Так, мамо, бо колір війни – сірий. Тому тут ніби інший світ».
Але той світ закінчується із в’їздом у місто. Майдан Незалежності. Катафалк. Квіти. Чорні хустини. Доброволець. Тато трьох дітей… «Він же міг не йти, мамо?» Міг, але пішов. Колір війни чорний…
Сідаємо в міську маршрутку. Очі в телефоні. А там – поезія Любові Уманської.
І я знову своєю запиленою смутками й тривогами душею поринаю транзитом у літній липневий день, де «стою, маленька, посеред колосся», де «спекотно, як сьогодні», але «не знаю ще ніякої напасти».
«Так добре, що він був, той день духмяний!» І я була в нім. Посеред колосся, яке потріскує під сонячно-гарячим безмежжям неба. Тоді хотілося почути подих вітерцю і щоб хтось із дорослих був неподалік. Сьогодні хочеться тільки миру, і щоб наші діти та внуки мали ось такі миті посеред колосся!
Дякую рідній землі за силу, доньці – за продовження молодості, авторці – за поезію і натхнення, захисникам – за цей тихий рай!
А ось і вірш Любові Уманської до теми. Кожне речення, ніби картина з дитинства.
Сипнув світанок спогадами в душу: стою, маленька, посеред колосся, що барви взяло у мого волосся, в руці тримаю величезну грушу. Так пахне небо і той фрукт бокастий! Коротка сукня, всипана горохом… Не віє цвіллю ані темним льохом… Не знаю ще ніякої напасти. Спекотно, як сьогодні, чи сильніше… Над головою – хмара, як перина. Я в тім колоссі – прима-балерина, і сонце там якесь на тон ясніше. Була корова ще й коровенятко – паслися собі в морі колосковім, спивали із трави росу ранкову плямиста мама зі своїм дитятком. У хлібі виріс велет-мак рум’яний, до рук торкнувся ніжним оксамитом… Так жаль, що нині там я лиш транзитом! Так добре, що він був, той день духмяний! Світлини з тихого земного раю – із села мого дитинства.
Мирослава ЖОВТАН
Читайте також: Бригада ЗСУ отримала потужне підсилення: 25 одиниць військової техніки
- У ДТП з мотоциклами на Рівненщині травмувались неповнолітні
Про подію у селі Олександрове Зарічненської ТГ на спецлінію 102 другого листопада близько 22 години повідомили медики. На місці події слідчо-оперативна група виявила на дорозі два мотоцикли із характерними для ДТП пошкодженнями та сліди крові на асфальті.