fbpx

Сипнув світанок спогадами в душу

Діліться інформацією з друзями:

Орієнтовний час читання: 2 хвилини

…Сипнув. Рясно. Повертаємося з донькою із села. Біжимо на ранкову маршрутку, марно намагаючись не намочити кросівки в рясній росі. Дорогою встигаю ловити телефоном сільську красу на маківці літа.

«Мамо, знову?! Спізнимося!» – «Біжу, біжу!»

«Не те!» – кажу вголос, переглядаючи в маршрутці свіжі світлини. «Не те, бо ти сто разів усе це фоткала, мамо». Донька бачить, що я посумніла:

«Справді, у нас тут дуже гарно! І навіть у мене стільки приємних флешбеків. Уявляю, скільки їх у тебе за пів століття!»

Я починаю сміятися: ні, щоб заокруглити мамин вік до меншого числа. Нічого, переживу цю жіночу несолідарність. У 17 мені теж здавалося, що в 40+ починається старість.

Ми з донькою довго розглядаємо через запилене вікно такі рідні й милі серцю краєвиди. Ніби нема війни.

«Так, мамо, бо колір війни – сірий. Тому тут ніби інший світ».

Але той світ закінчується із в’їздом у місто. Майдан Незалежності. Катафалк. Квіти. Чорні хустини. Доброволець. Тато трьох дітей… «Він же міг не йти, мамо?» Міг, але пішов. Колір війни чорний…

Сідаємо в міську маршрутку. Очі в телефоні. А там – поезія Любові Уманської.

І я знову своєю запиленою смутками й тривогами душею поринаю транзитом у літній липневий день, де «стою, маленька, посеред колосся», де «спекотно, як сьогодні», але «не знаю ще ніякої напасти».

«Так добре, що він був, той день духмяний!» І я була в нім. Посеред колосся, яке потріскує під сонячно-гарячим безмежжям неба. Тоді хотілося почути подих вітерцю і щоб хтось із дорослих був неподалік. Сьогодні хочеться тільки миру, і щоб наші діти та внуки мали ось такі миті посеред колосся!

Дякую рідній землі за силу, доньці – за продовження молодості, авторці – за поезію і натхнення, захисникам – за цей тихий рай!

А ось і вірш Любові Уманської до теми. Кожне речення, ніби картина з дитинства.

Сипнув світанок спогадами в душу:
стою, маленька, посеред колосся,
що барви взяло у мого волосся,
в руці тримаю величезну грушу.
Так пахне небо і той фрукт бокастий!
Коротка сукня, всипана горохом…
Не віє цвіллю ані темним льохом…
Не знаю ще ніякої напасти.
Спекотно, як сьогодні, чи сильніше…
Над головою – хмара, як перина.
Я в тім колоссі – прима-балерина,
і сонце там якесь на тон ясніше.
Була корова ще й коровенятко –
паслися собі в морі колосковім,
спивали із трави росу ранкову
плямиста мама зі своїм дитятком.
У хлібі виріс велет-мак рум’яний,
до рук торкнувся ніжним оксамитом…
Так жаль, що нині там я лиш транзитом!
Так добре, що він був, той день духмяний!
Світлини з тихого земного раю – із села мого дитинства.

Мирослава ЖОВТАН

Читайте також: Бригада ЗСУ отримала потужне підсилення: 25 одиниць військової техніки