Колись, у темні часи дефіцитів, ковбаси по 2,20 та горошку «по блату», нам пощастило мати родичів у Чехословаччині. Там жила з сім’єю мамина рідна сестра.
Якось на Різдво тітка запросила маму в гості. Побачити новонародженого племінника і дещо скупитися. Бо ж в Україні, тоді ще республіці, «голяк» був страшний.
Мама працювала в лікарні, в іншому місті. Мене залишала з бабусею. То чи треба казати, що саму в таку далеку дорогу я її не відпустила?
Ми довго їхали потягом до Чопа, потім треба було пересідати на міжнародний потяг і ще щось там утрясти з документами і деклараціями. Мама суворо наказала мені, шестирічній, сидіти на валізі. А сама пішла. Я вже з’їла всі бабусині припаси, виспалася, а мами все нема. І тут мене охопив панічний страх (чи не той, який донині відробляю в психолога?). Аж тут із поліціянтами прилітає мама… Виявляється, вона загубила мене в круглому чопському вокзалі…
То були незабутні канікули! Маленький братик, справжні джинси. А запах чеського «приору», я пам’ятаю донині…
Коли настав час повертатися, мама задумала провезти додому… вазона! Пуансетія – різдвяна зірка – розмістилася в коробці з-під мого взуття. Нові чобітки мені взули на вокзалі, а старі викинули: соромно було їх забирати.
Яким же було обличчя митника, коли він побачив, що жінка везе в Радянський Союз не «мадонну» чи «пастушку» (гарно декоровані сервізи), а різдвяну квітку.
Щепи з цього вазона потім ще років 10 гуляли по підвіконнях усіх наших родичів та знайомих. З того часу, відколи я стала дорослою, – завжди дарую мамі на Різдво зірку…
Ольга ЗАЙЧУК