«Присів і прочитав Отче наш. Підвівся і рушив туди, куди повела незвідана сила…» За лічені хвилини вийшов прямо до автівки. Збіг? Самонавіювання? Чи в поліських хащах справді живе щось незбагненне?

Дороги, що ведуть у нікуди

Коли рятувальники знайшли 78-річну костопільчанку без свідомості в болоті неподалік Клесова, місцеві селяни лише похитали головами. «Знову забрав комусь…», – прошепотіла стара жінка, хрестячись.

Пенсіонерка майже добу провела в трясовині, застрягнувши під час збору журавлини. Рятувальникам довелося нести її 600 метрів непрохідними хащами.

«Дивно, як вона взагалі туди потрапила, – дивувався один із них. – Ніби хтось спеціально завів у найгірше місце».

«А чого пішла сама? Нікого не попередила?» – обурювалися сусіди. Але ті, хто знає Поліський ліс, розуміли: коли він кличе – йдеш. Неначе невидима сила веде за руку туди, де самотній людині не місце.

Коли реальність грає в хованки

П’ятнадцять років тому під Березним зі мною сталося те, що кардинально змінило моє ставлення до природи. Полюбивши ліс з дитинства, завжди легко орієнтувався навіть у незнайомих місцях: по сонцю, моху на деревах, дорогах і пагорбах. Подумки прив’язував себе «ниткою Аріадни» до початкової точки походу. Тому дивувався розповідям про заблукалих.

Того вересневого дня разом з другом Сергієм Петровичем Полоцьким, колишнім начальником міського УКБ, за годину назбирали повні пакети білих і польських грибів. Коли сонце схилялося до заходу, напарник вирішив ще пошукати в хащах, а я подався до машини.

Орієнтир простий – гул автотраси. Вийшов швидко, але моєї «дев’ятки» не виявилося ні справа, ні зліва. Пройшов сто метрів в один бік, потім в інший. Машини – ніде.

За п’ятнадцять хвилин зателефонував Сергій Петрович, дивуючись моїй відсутності. Почали з’ясовувати місцезнаходження по автівках, що проїжджали. У кожного вони були різними – отже, ми перебували на різних дорогах.

«Зійшов праворуч, повертався ліворуч. Жодної іншої дороги не перетинав, а вийшов на зовсім іншу! Як таке можливо?» – міркував я.

Нічна одіссея серед духів

Вирушив до асфальтівки на гул машин, але вона не наближалася. Дорога тяглася нескінченно, мов зачароване коло.

Почало сіріти, потім темніти. Коли нарешті вибрався на луг і побачив вдалині вогники Березного, здалося – найгірше позаду. Але попереду чекали меліоративні канави. Перший крок – і я по шию у воді. Промоклий телефон вимкнувся, зв’язок обірвався.

А далі почалися незабутні зустрічі.

Вибравшись з чергової канави, мало не шугнув назад у воду. Прямо переді мною з темряви виринула величезна голова здивованого бика. «Оце буде, якщо кинеться!» – пронеслося в голові. Але бик не зрушив з місця, лише проводжав поглядом.

Далі з-під самих ніг вискочив переполоханий заєць. Хто більше злякався – невідомо. Потім зустрів рогатого оленя віч-на-віч. Стояв і дивився. Не рухався. Мов перевіряв, чи вартий я того, щоб мене випустити.

Вибрався на асфальт глибокої ночі. На дорозі час від часу проїжджали вантажені деревиною машини, але жоден водій не зупинився. По мені було видно – промок із ніг до голови, проте вони проїжджали повз. Ніби не бачили.

Коли вже втратив надію, махнув рукою на далекі фари. Дивом легковик зупинився. Молодий водій з дружиною не лише підібрав, а й постелив пакет на сидіння, довіз до машини, де Сергій Петрович розвів багаття на узбіччі. Додому добралися за північ.

Повторення через роки

За кілька років біля Любашівки Костопільського району я знову заблукав. Знайомий ліс, де бував десятки разів. Раптом втратив орієнтир. Просто взяв і втратив!

Згадав історію Анатолія Васильовича Петрука, колишнього директора Рокитнівського держлісгоспу. Досвідчений лісовик заблукав у молодій сосновій посадці під час ревізії.

«Пройшов 300 метрів, повернув. Йшов півгодини, але потрапляв на те саме місце. Ніяк не міг дійти до машини, – розповідав Анатолій Васильович. – Присів, подумав: головне – без паніки. Згадав поради старожилів. Прочитав Отче наш. Підвівся і пішов туди, куди повела незвідана сила».

За п’ять хвилин вийшов прямо до автівки.

Я зробив так само. Прочитав молитву і рушив інтуїтивно. За кілька хвилин знайшов машину.

Голос предків: повір’я чи реальність?

«Ліс живий, – кажуть старі люди. – У нього є душа, є настрій. Іноді грається з людьми, іноді рятує, а буває – карає за щось».

Буваючи у відрядженнях на Поліссі, не раз чув розповіді місцевих про особливих духів – блуканців. Вони можуть завести людину так далеко, що та ніколи не знайде дороги. Але якщо помолишся, покаєшся, попросиш прощення – відпустить.

«Колись мій дід казав: заблукав – значить, щось не так робиш у житті. Ліс дає час подумати», – розповідала одна зі старожилів Зарічненщини.

Молодь сміється з таких балачок, але GPS теж дає збої. Телефони розряджаються в найневідповідніший момент. Навігатори показують неіснуючі дороги й не бачать справжніх.

«Техніка – це добре, але вона мертва, – пригадую слова досвідченого мисливця з Сарн. – А ліс живий. Він відчуває твій настрій, твої наміри. Йдеш з добром – допоможе. З лихом – заплутає».

Таємниці лісових стежок

Щороку на Рівненщині десятки людей губляться в лісах. Найчастіше – самотні збирачі грибів та ягід. Особливо небезпечні серпень-жовтень, коли ліс спокушає дарами.

Але чи всі випадки можна пояснити неуважністю чи поганою підготовкою? Чому заблукають найдосвідченіші? Чому одних знаходять швидко, інших – через дні? І чому дехто виходить сам, немов його вивели за руку?

«У нас кажуть: дороги живуть своїм життям, – пам’ятаю слова лісника з Клесова. – Сьогодні стежка веде до поляни, завтра – в болото. Сьогодні дорога широка й пряма, завтра – заросла травою».

Геодезисти знають: у лісі компас може збожеволіти. Магнітні аномалії, залягання руди, підземні води впливають на прилади. Але старі лісники кажуть інше: «Ліс сам вирішує, кого куди вести».

Містика чи реальність?

Найдивніше в усіх цих історіях – фінал. Люди виходять раптово, несподівано, неначе прокидаються від сну. Тільки-но були у відчаї – і ось уже бачать знайомі орієнтири. Мов хтось каже: «Досить, іди додому».

На власному досвіді переконався: одна мить – і ти знаєш, куди йти.

Місцеві краєзнавці кажуть: у лісах Рівненщини багато старих могил, забутих хуторів, давніх поселень. Може, земля пам’ятає колишніх мешканців? Може, душі предків досі охороняють ці місця?

Якось почув неймовірну історію, котру переповідали про журналістку з Володимирця Галину Арсентіївну Тєтєнєву, знавчиню традицій Полісся. Супроводжуючи групу колег до урочища Хрести в селі Луко після етнофестивалю, дорогою назад вонапомітила: надто довго їдуть лісовою дорогою, щоразу повертаючись на те саме перехрестя. Тоді Галина Арсентіївна озвучила, що робили предки в таких випадках: зняти жіночі труси і надіти коневі на голову. Так і вчинили. Кінь рушив і вийшов на дорогу до Володимирця. Містика? Але факт залишається фактом.

…78-річна костопільчанка, яку знайшли в болотах біля Клесова, одужала й повернулася додому. Але чи піде знову до лісу? Чи зможе опиратися його поклику?

Я досі ходжу по гриби. Але тепер завжди кажу «добрий день» на вході й «до побачення» на виході. Так учить народна мудрість: «Ліс – храм під відкритим небом. Входь з повагою, йди з вдячністю».

Смішно? Можливо. Але я більше не блукаю.

Василь ГЕРУС

Читайте також: «Професор» із «Цезарем» тримає фронт під Покровськом