Перше – не означає назавжди… Щоб хтось сказав мені років так надцять назад про моє перше кохання, я б з піною у роті стверджувала протилежне. Вперше познайомилася з хлопцем моїх дівочих мрій у тринадцятирічному віці в день, коли живі вшановують пам’ять своїх померлих родичів на останньому місці їхнього спочинку. Того дня батьки вперше дозволили відвідати головний захід вечора – сільську дискотеку.
Двадцятирічний красень, стрункий і привабливий, запросив мене на танець. А як скінчилася пісня, притиснув мою долоню до своїх грудей і тихо запитав: «Ти чуєш, як б’ється моє серце?».
Мені було досить цих кількох слів, щоб довгими вечорами, замість остогидлих уроків, згадувати його бездонні карі очі. Бачачи мої несамовиті душевні страждання, бабуся лишень промовила: «Все, що на Проводи розпочинається, закінчення не матиме». Нероздільне кохання не давало спокою мені цілих 5 років. Аж поки подорослішала й випадково зустріла його. Та сама дискотека, та сама пісня, запрошення на танець. Тепер я розуміла, що його обійми занадто міцні для мене, карі очі сяють не від почуттів, а від випитого спиртного, і…зрозуміла, що подорослішала.
Досі згадую ту закоханість, знаходжу вірші, пронизані відчуттям самотності, згадую і тепло, що по вінця заповнює душу. Все ж таки, перше – воно назавжди, але приховане десь на дні самого серця…
Світлана К.