Тема стосунків між батьками і дітьми, мабуть, така ж давня, як сама людина. Взаємини між поколіннями, чого душею кривити, не завжди складалися гладко. Але, здається, повага до старших була непорушним писаним і неписаним правилом упродовж усіх попередніх віків. Чого, на жаль, не можна сказати про сьогодення. Чому так сталося? Чим відрізняються нинішні діти від своїх батьків?
Відповідь на це запитання частково закладена в притчі, яка активно поширюється в соцмережах.
«Син якось запитав у тата: «Як ви жили раніше без доступу до технологій: без інтернету, без комп’ютерів, без телевізорів, без кондиціонерів, без мобільних телефонів?»
Батько відповів: «Так само, як ваше покоління живе сьогодні: без молитов, без співчуття, без честі, без поваги, без сорому, без скромності, без читання книжок… Ми – люди, які народилися між 1945 і 1985 роками, є благословенними. Наше життя – живе цьому свідчення: граючись і катаючись на велосипедах, ми ніколи не носили шоломів. Ми не боялися в одиночку ходити до школи з першого дня навчання. Після школи ми грали до заходу сонця. Ми ніколи не дивилися телевізор по пів дня. Ми гралися зі справжніми друзями, а не з друзями з інтернету. Коли ми, бува, відчували спрагу, пили воду з водопроводу, а не воду з пляшок. Ми мало хворіли, хоча раніше ділили одну й ту ж склянку соку між чотирма друзями. Наші батьки лікували нас копійчаними засобами вітчизняного виробництва чи за допомогою народної медицини. Ми ніколи не набирали зайвої ваги, хоча їли багато хліба і картоплі кожен день. Ми звикли майструвати свої іграшки і гралися ними. Ми ділилися своїми забавками і книжками. Наші батьки не були багатими. Вони дарували нам свою любов, навчили нас цінувати духовне, а не матеріальне, дали нам розуміння справжніх людських цінностей – людяності, відданості, поваги, працелюбності.
У нас ніколи не було: мобільних телефонів, DVD, playstation, XBox, видеоігр, персональних комп’ютерів, інтернет-чатів. Але у нас були справжні друзі!
Ми йшли в гості до своїх друзів без запрошення, нас пригощали простою і скромної їжею. Наші спогади були на чорно-білих фотографіях, але вони були яскравими і красивими, ми залюбки гортали сторінки сімейних альбомів і зберігали з благоволінням портрети своїх предків. Ми не викидали на смітники книжки, ми стояли за ними в черзі, а потім із запоєм їх читали. Ми не виставляли своє життя на загальний огляд і не обговорювали з такою пристрастю чужу долю, як це робите ви – виставляючи своє життя напоказ в Інстанграмі, обговорюючи прилюдно в масмедіапросторі свої сімейні таємниці.
Ми – унікальне і найбільш свідоме покоління, тому що: ми – останнє покоління, яке слухало своїх батьків, крім того, ми – перше, яке мало б слухати своїх дітей. Ми ті, хто все ж таки ще розумніші, ніж ви, і допомагають вам.
Ми – обмежене видання. Насолоджуйтеся нами! Вчіться у нас! Цінуйте нас! До того, як ми зникнемо»».
Цікаво, а як ви ставитися до думок, викладених у цій притчі?