Родина Шепеляків відома у Квасилові як добросердна, щира і безкорислива. Ось уже 45 років живуть у Квасилові ці привітні люди – приватні підприємці.
Мають своє кафе, яке починалося з кафе-вагончика із назвою «Затишок» (1995 р.). Потім перебралося і працювало у нинішньому приміщенні магазину (2002 р.), а з 2009 року – у великій і просторій будівлі з кількома залами.
Про благодійну діяльність Шепеляків розповідає селищна голова Віта Кисільова:
– Ми почали співпрацювати з Галиною і Григорієм Шепеляками у важкому 2014 році, коли почалася війна на Сході України. Тоді Галина Володимирівна уперше запропонувала влаштувати новорічне свято 14 січня для дітей наших воїнів-атовців. Таких назбиралося 70. З того часу ось уже сім років «Затишок» для малюків став очікуваним і радісним місцем відпочинку з розвагами і подарунками. Тепер тут збирається щорічно по 120-150 дітей. У 2015 році приєдналися діти-сироти, з неблагополучних сімей, діти з особливими потребами й інші. Правильно в народі кажуть, що добро віддається тому, хто його сіє. Щиро пригощають в кафе і ліквідаторів-чорнобильців, і воїнів-інтернаціоналістів – відповідно до річниць і коли вони збираються в нашому селищі з усього Рівненського району.
Старша донька Іванна Голуб розповідає про своїх батьків:
– Мій батько, Григорій Михайлович, родом із села Кизлів Бузького району Львівської області. Народився у 1956 році. Разом із мамою вчився у Львівському торговельному технікумі за спеціальністю техніка-технолога з приготування їжі. Мама, Галина Володимирівна, 1956 р. н., у дівоцтві Пожарнюк, із села Пробіжна Чортківського району Тернопільської області. У технікумі вона освоїла спеціальність товарознавця промислових товарів. Навчальний заклад батьки закінчили з відзнакою.
Увесь час після навчання подружжя працювало у Рівненському споживчому товаристві, яке мало тоді потужну мережу продовольчих і промислових магазинів. Отже Галина Володимирівна, як і її чоловік, віддала споживчій кооперації два десятки років. У 1992-му вони стали приватними підприємцями. Нині обоє мають безліч нагород і відзнак. Зокрема, орден Святої Варвари, орден Князя Володимира ІІІ ступеня, медалі…
На моє запитання, як батьки опинилися в Квасилові, відповідає, що обоє мали намір бути разом і мріяли, аби їх направили після навчання удвох хоч куди… Одружилися у 1975 році. Доля спрямувала молодих людей у Квасилів. Спочатку житло знімали у приватному секторі на вулиці Б. Хмельницького, в чеській хаті, аж поки Галина не завагітніла. Хазяйка не бажала слухати дитячий плач, тож надалі довелося жити в чужих квартирах, аж поки не збудували власну хату у с. Корнин (1981 р.). У Квасилові в них народилося дві доньки: Іванна, 1980 р. н., та Ірина, 1985 р. н. Нині дівчата уже зі своїми половинками та дітьми живуть у Корнині. Менша з родиною у батьківській хаті, а старша з родиною у власній, яку збудували у 2007 році.
Не менш відомі за своїх батьків і дві доньки Шепеляків та дев’ятеро онуків. Старша Іванна (у заміжжі Голуб) разом із чоловіком Володимиром виховують шестеро дітей, а це: 22-річна Анастасія, Станіслав, Григорій, Ілля та однорічний Назар. Життя цієї великої родини тісно пов’язане з Квасиловом, адже троє з шести дітей вчилися у Квасилівському НВК «Школа-ліцей». Чоловік, Володимир Голуб, належить до корінних жителів, усміхається дружина Іванна, «українського Квасилова». Він, як і Іванна, – випускник НУ «Острозька академія». Правда, він – економічного, а дружина – правничого факультету.
Повернувшись додому після закінчення університету, Іванна одразу ж почала працювати за спеціальністю. Хоча, навчаючись на п’ятому курсі, вже працювала викладачем права та юрисконсультом у Рівненському коледжі технологій та дизайну. Згодом – на різних посадах, у тому числі викладачем права. Дванадцять років – у Головному територіальному управлінні юстиції у Рівненській області.
Цікавий факт. Народження шістьох дітей не завадило Іванні Голуб отримати ще й спеціальність психолога, стати адвокатом, журналістом, письменницею та громадською діячкою.
– Хочете вірте, а хочете ні, – ділиться Іванна, – але за двома першими дітьми я взагалі не ходила у декретну відпустку. За старшенькою, Анастасією, яка народилася під час навчання на третьому курсі університету, іти в декрет чи брати академічну відпустку не було сенсу. А за наступною дитиною, Станіславом, я вийшла на роботу, коли синові було лише три місяці. Народивши третю дитину, Григорія, почала здобувати омріяну другу вищу освіту – спеціаліста-психолога. Інтерес до психології був як професійний, так і особистий – народження і виховання дітей потребувало багато нових знань та вмінь. Моя родина – надзвичайні мама і батько, чоловік, сестричка Ірина – завжди підтримували мене в усьому! Навчання за двома спеціальностями – юриста і психолога – не кинула ні на мить. І нині постійно буваю на семінарах, тренінгах та конференціях. Працюю над дисертаційним дослідженням, пишу наукові статті. Мрію захиститися як науковець. Вірю, що все задумане і заплановане здійснюється. А ще вірю в чудеса – щиро, як дитина, і вірю в себе… Основне – у такому енергійному і безперервному темпі виховуємо з чоловіком наших дітей, маємо свій дім, сад і ось (показує) – довгоочікувані книги!»
Писати, зізнається, почала у дитинстві. Однак перша збірка віршів «Я вишиваю власними сльозами» побачила світ у 2018 році. Вона через два роки отримала відзнаку «Краща книга Рівненщини». Одразу ж за нею, щороку, у письменниці вийшло ще сім книг – як віршів, так і казок для дітей.
Варто зазначити, що ця молода жінка – справжня українська мати, сповнена ніжності й тепла, гарячої енергії і далекоглядних мрій, планів і творчих задумів. Її вірші – це видих цієї самої енергії, відчуттів і почуттів, які переповнюють її неспокійне і велике серце, відкрите для добра, світла, материнства. Її поезія – чуттєва, вразлива, сповнена ніжності пристрасті, народжена кохати і звучати коханням. А щодо серйозних випробувань, то було, на жаль, і таке.
– Звичайно, – відповідає, – як і в кожній родині. Найгірше – коли хворіють рідні. Вони вимагають надзвичайно багато уваги. Ми дуже відповідально ставимося до здоров’я дітей, до їх всебічного розвитку. Боляче, коли діти потрапляють у лікарню. Страшно, коли з ними трапляються неприємності. А найбільшим важким випробуванням для родини і для мене особисто була ситуація, коли у 39 років тяжко захворів мій чоловік. Тоді мені знадобилося багато зусиль, аби допомогти йому стати на ноги у повному розумінні цього слова. Із тією нежданою бідою боролися ми всі. Тоді я й усвідомила справжню цінність: людське життя таке крихке, дорога справжня дружба. А надзвичайно позитивну вагу вчасно сказаного доброго слова підтримки неможливо передати.
Щодо своїх дітей, то можна говорити безкінечно. Розуміючи, що цього робити не слід, розповідає коротко. Найстарша Анастасія – і художниця, і майбутній лікар. До того ж, стала ілюстратором трьох маминих книг. Станіслав – студент Луцького технічного коледжу ТНТУ, займається волонтерською діяльністю. У 2021-му закінчив курс «Юридична журналістика» НУВГП. Григорій закінчив Квасилівську дитячу музичну школу (скрипка). Як і старший брат, навчався журналістиці. Ілля – у школі мистецтв с. Корнин (скрипка та образотворче мистецтво). Оксана – школярка, також навчається в школі мистецтв (скрипка, вокал, художня студія).
Менша донька у Шепеляків – Ірина (у заміжжі Колоша) – економіст. Зараз перебуває у декретній відпустці. Півроку тому у неї з чоловіком Павлом народилася третя дитинка, Олечка. Ірина – приватний підприємець. Допомагає мамі як в роботі, так і в благодійних справах. У цій родині зростає ще двоє старших дітей – 20-літній Дмитро, студент НУ «Острозька академія», і донька Тетяна, яка професійно займається бальними танцями, є переможницею змагань різного рівня.
Ось так щедро доля нагородила онуками Григорія і Галину Шепеляків. Велика, шанована у Квасилові та краї родина начебто скромно живе своїм життям. Але саме такі люди і творять історію, додають до неї яскраві і пам’ятні моменти, а то й сторінки.
Анна ЛИМИЧ