Григорій Іванчук – людина, в якої руки ніколи не знають спочинку. Будівельник, велотурист, а нині ще й майстер із душею художника, який створює унікальні вироби з дерева, квітів, гілок і підручних матеріалів. Це історія про чоловіка, який відкрив у собі талант, віднайшов новий сенс життя і щодня ділиться частинкою добра з тими, хто поруч.
Між велосипедом і сувенірами
– Розкажіть, як вперше відкрили для себе роботу з деревом і квітами?
– Колись я вживав спиртні напої, а потім закинув. І раптом вивільнилася маса часу. Жив у місті, допомагав батькам у селі навесні, коли треба. А я ж людина по натурі активна, не можу сидіти на місці. Тому виникло питання: куди вкладати цю енергію, яка просто перла з мене?
Основне моє хобі – велосипед, велотуризм. А взимку що? Не будеш же сидіти без діла, з цього ж нічого не буде. Та й взагалі: так не можна. Ну от, і почав я збирати квіти, робити сувеніри, щось майструвати. У мене є художній дар: я можу і малювати, і композиції створювати.
Цього року на 8 березня я заготовив сто пучків котиків і розвіз жінкам. Два дні їздив – 7 і 8 березня. Але ж це не просто так: їх треба було зібрати, обробити, перев’язати, підготувати. Це чималий труд. Усе це я роблю безкорисливо – просто так, за «дякую», за повагу, за усмішку.
– Хто чи що Вас надихнуло стати майстром?
– Ну, майстром же не народжуються, як і великими композиторами чи поетами. Вони ж не з’являлися одразу геніями. Майстрами ставали з часом, у процесі – вчилися, розвивали те, що їм було дано згори.
Бо ж людині дається талант не просто так. Один уміє розповідати, другий малювати, третій щось будувати. Кожному своє. Не всі можуть бути художниками, музикантами чи вченими. І це нормально.
Як народжуються і втілюються ідеї
– Які вироби любите робити найбільше?
– Роблю різне. Немає якогось одного типу виробу. І хатки, і альтанки, колодязі, елементи ландшафту: озера, горбки, річки. Щось таке, що нерукотворне за відчуттям, але видиме для людини.
Багатоповерхівок не будую – все більш приземлене. Наприклад, хата, накрита природним матеріалом, або гарно оформлений колодязь. Огорожу можу сплести, викласти мохом. Роблю такі вироби, щоб вони гармоніювали з природним ландшафтом і асоціювалися з живим дизайном.
– А який виріб Вам доводилося робити найдовше?
– Найдовше я робив один будинок – місяць, повних 30 календарних днів. У ньому все було: і меблі всередині, і картини на стелях, і сама стеля оформлена, підлога, двері, огорожа. Дах теж продуманий, як у справжній мансарді.
Коли хлюпнеш туди воду, то вона дзюркотить, біжить по жолобах і ринвах – і витікає внизу, так, як у звичайному будинку. Це був найскладніший виріб. Інші всі простіші, робилися швидше.
– Де зазвичай шукаєте натхнення для своїх нових робіт?
– А воно саме приходить. От влітку дуже зайнятий, бо я ж за фахом будівельник, професіонал. Працюю, бо ж пенсія, самі розумієте, 3–4 тисячі. А ще заготовляю матеріали наперед – знаю, що мені знадобиться взимку. Бо тоді вже не знайдеш. Як-от колоски на дідуха: не назбирав завчасно – не зробиш.
От я все заготовив, а потім роблю. І тоді вже сама ідея народжується: що, як і з чого. Я, наприклад, стелу робив – конструкцію, яку для себе назвав «тахіон», пов’язану з велосипедом. Зробив одне, потім друге, потім третє – і вже цілий комплекс. Творча думка з’являлася на ходу. Бо зразу все не придумаєш.
Це як гараж мурувати: перший раз забудеш поставити люк. А п’ятий раз муруєш – і вже знаєш, що треба й вентиляція, і підсипка, і все інше.
Найрідніші – запахи дитинства
– Який запах дерев або квітів для вас є найріднішим?
– Найрідніші для мене – підсніжники. Моє дитинство пройшло там, де вони ростуть у Здолбунівському районі, біля села Новосілки. Ми жили на хуторі Сергіївка, Гощанський напрямок, і саме туди бігали за підсніжниками.
А найзапашніші – це конвалії. Тут, у Поліському краї, коли сідає сонце й піднімається легкий вітерець, аромат конвалій розноситься по всіх околицях, де вони ростуть. Це неймовірне відчуття.
Але сказати, що якась квітка найулюбленіша, не можу. Як і з жінками не буває негарних. Кажуть: оця гарна, а ця ні. Та всі вони гарні, кожна по-своєму. Так само й квіти: троянда – по-своєму, тюльпан – по-своєму. Навіть полин, коли цвіте, гарний. У кожної квітки своя краса, форма, настрій.
– Уявіть, що ваше життя було б деревом. То яким саме і чому?
– У нас найпоширеніше дерево – це сосна. Її використовують всюди: двері, коробки, стіни, підлоги – все роблять. Це будівельний матеріал номер один.
Якщо говорити з фізіологічної погляду, то найбільш приємна для мене саме сосна. Вона виділяє багато фітонцидів, цвіте, очищає повітря. Це природний фільтр. І не просто красиве дерево, а ще й надзвичайно ефективне.
Сосна – це й для господарства корисна, і для здоров’я. У травні її цвітіння, ще той запах! Влітку – розігріта хвоя. Коли їдеш крізь соснові ліси – просто дихаєш на повні груди. З неї можна робити настої: шишки збираєш у травні, засипаєш цукром – виходять ліки від кашлю. І деревина, і кора, і лучина – все йде в діло. Навіть каніфоль – і та з неї. Так що я записую на себе сосну.
– Ви більше схожий на терплячого садівника чи на різьбяра, який не терпить відкладати справи?
– Ну, я не люблю і не хочу відкладати на потім – така в мене позиція.
На запитання, чи я більше схожий на терплячого садівника, чи на різьбяра, – тяжко відповісти. Я звик усе робити своєчасно. Звісно, буває по-різному. Колись малював картину і так захопився, що й не помітив, як ніч пройшла, аж розвиднілося. Але загалом я не відкладаю справи, просто планую так, щоб усе було реально виконати.
Бо якщо обіцяти собі більше, ніж можеш, – починаєш сердитися, нервувати, руйнується внутрішній стан. А як не йде справа, то й не треба її того дня робити. Це не втрата, а розуміння себе. Творчість не терпить примусу.
Колись у газеті «Здоров’я» була хороша думка: «Більше не треба, а менше не можна». Так і з планами – вони мають бути такими, що піддаються виконанню.
– Якби Ваші вироби могли говорити, що б вони про вас розповіли?
– Теж цікаве питання. Що сказали б… Я цим справді займався серйозно і з любов’ю. З повною віддачею, з таким підходом душевним, приємним.
Вдячність важливіша за гроші
– Що було найдивніше або найзворушливіше, що чули від людини, яка отримала Ваш виріб?
– Слово подяки. І вираз обличчя. Очі. Вони говорять усе. Не треба ніяких пояснень, текстів чи докладних слів. Оце щире «дякую» для мене найбільша цінність. Не гроші. Бо вони приходять і відходять. А от той погляд, той захват у людини, коли вона отримує мій виріб, – отам справжня вдячність.
Я дарував свої вироби скрізь: і в бібліотеки, і в офіси, і в контори, і особисто – щоразу, коли з’являлась така нагода. І кожного разу той самий погляд, та сама щира реакція. Це і є найвища нагорода.
– Якби могли створити виріб, який залишиться на землі на сотні років, що б це було?
– Ну, щось на зразок маяка. Я б хотів створити конструкцію, яка нагадувала б його. Але не буквально, а щось подібне за формою – башту. Не Ейфелеву, звісно, але високу, складену вручну, вимуровану, таку, щоб стояла довго.
От як морські маяки – висока, струнка, помітна здалеку. Щоб у ній був сенс. Щоб залишилась після мене надовго.
– А що для Вас є найбільшою нагородою за працю?
– Вдячність від конкретної людини. Або колективу, скажімо, бібліотеки, управління чи будь-якої іншої установи. Я заходив туди, де мене спершу не знали, а потім уже знали. Не тому, що я щось вимагав, а тому, що я залишав після себе щось справжнє. Я хочу, щоб мене пам’ятали як людину, яка прийшла з добром.
Одна жінка якось запитала про вартість букета. Я відповів, що він нічого не коштує – можна брати будь-який, який подобається. Люди звикли: все на продаж. Але є ще ті, хто робить просто так. Хто лікує, надихає, наставляє, нічого не вимагаючи. Хто показує своїм прикладом: можна жити інакше. І це теж життя. Така добра справа, навіть маленька, має велику силу. Бо якщо ти робиш щось не заради слави й не за гроші, тобі все одно буде нагорода.
Читайте також: Хобі на пенсії: рекорди, встановлені літніми українцями