Без Олени Теліги Україна була б іншою, а можливо б її й не було. Лєночка, як називали її домашні та друзі. Згоріла, як свічка. Як зірка – засвітилась і згасла. Не стало. Швидко, надто швидко і дуже трагічно. Та була і залишилась Україна. Її країна, її життя і її доля. Вона не змогла, не захотіла і не зуміла жити без України, не в Україні й не для України.
Така красива і аристократична дівчина. Жінка, створена для того, щоб милувати око своєю вродою, тендітністю. Запалювати серця чоловіків, творити прекрасну поезію і феєрію танцю. Вона могла легко і просто жити безтурботно. Думалось, що народжена була саме для такого. Але схоже, що так було не для неї й не про неї.
Більшу частину життя Олена Теліга прожила не в Україні. Але і там вона підсвідомо постійно в думках, віршах жила нею, її свободою і волею. Дівчинка, народжена і вихована в Росії в аристократичній родині, так міцно і кровно злилася з Україною, зріднилася і не змогла вже бути без неї. Без тої, яка прикликала її, як виявилось, на загибель.
Не так давно я дізналась більше про неї, нашу Олену, про її життєвий шлях.
Я знала, що була така – непростої долі, дуже сильна, перемагаюча Українка. В нашому місті є вулиця, що має її ім’я. Але як мало ми знали, та ще й досі не знаємо про них. Про таких, які живуть та борються, не зважаючи на біль, страх, нужду і страждання. Знаючи і передчуваючи все про себе, йдуть до кінця – на свою Голгофу. Вони були, є і будуть. Тому що саме вони є життя, і їхня смерть – то продовження життя. Перегорнута остання сторінка книги про Олену Телігу. Але я залишилась переповнена нею, її світлом, енергією і енергетикою. В мені збереглося фізичне відчуття її присутності. Вона зайняла ту частину світу, в якій панує Щось надто вагоме і правдиве. І я сама відповіла на свій внутрішній запит – ось саме це і є кінцевою метою нашого життя тут, на Землі. Слід, відбиток в інших після нас.
«Що веде таких людей, – думала я. – Доля, сила їх покликання. Дорога, якою вони йдуть по волі Творця до кінця. Невміння, небажання і неможливість жити просто, жити інакше, без турбот. Саме те, що залишають вони в наших серцях, і є мірилом, суттю їх народження».
Вона повернулась у свій рідний і улюблений Київ на надто короткий час. Чому? Та очевидно тому, що абсолютно не мислила себе без нього. Холодний, голодний, захоплений і окупований ворогом Київ. Але це було її місто, її країна, якої вона не уявляла без української мови, без української культури, без себе. А Україна, Київ не могли без неї.
І коли закрутить непогода,
І мене підхопить, як піщину,
Хай несуть мене бурхливі води
Від пориву до самого чину…
Адже вони, такі люди, однозначно не думають про себе як про винятковість. Не називають і не відчувають себе героями. Хоча це слово тут, мабуть, їм не співзвучне. Для них хочеться знайти щось інше. Такі люди мають свою мелодію, своє звучання, своє світло. І приходять у цей світ, як бачимо, для надто непростого шляху. Але, звісно, не для нудьги, суму та скніння.
Без таких людей світ був би зовсім іншим. Увесь світ.
Але ось без таких, як Олена Теліга, іншою була б Україна. Не було б волі, пісень, або не було б її взагалі. Наша історія – як мозаїка, що складається з різнокольорових камінців. Різного розміру і різного кольору. Серед них так багато чорного і червоного – горя і крові, що були переважними в якісь часи. Ось, як тепер, вже давно з 2014 року.А скільки було до того! Були запеклі, обнадійливі 1922-24 роки. Ці часи мали так багато сильних, талановитих, яскравих, теж люблячих свою країну людей. Вони залишили по собі українську культуру, прагнення до самостійності, свобідного волевиявлення, бажання жити в мирі й з миром. Це вони нам залишили. Але така вже доля нашої України, що знову маємо час жорстокої війни за неї. Практично за її фізичне існування. Та жоден українець нині не сумнівається в Перемозі, до якої безсумнівно долучилася тоді, в далекому лютому 1942 року, Олена Теліга.
… І те, що мрією було роками,
все обернеться в дійсність і можливість:
нам буде сонцем кожний кущ і камінь
у ці хвилини гострі і щасливі!
Валентина МИХАЙЛИШИНА