69-річний Григорій Іванчук із Рівного вражає своєю витривалістю і любов’ю до подорожей. За 39 років, провівши в дорозі майже 38 тисяч годин, він проїхав на велосипеді понад 520 тисяч кілометрів – це співмірно 13 обертам навколо екватора Землі! Всі свої досягнення веломандрівник зафіксував на власноруч спорудженому на подвір’ї свого будинку архітектурному комплексі з дерева під назвою «Тахіон». Тут – колеса з назвами місцевостей, де побував, і власні рекорди, які встановив.
Григорій Іванчук: 13 разів навколо екватора на велосипеді
Через рік подолав першу відстань у 1000 кілометрів
– Григорію Віталійовичу, Ви подолали понад 500 тисяч кілометрів. А з чого все почалося?
– Так уже склалося, що велосипед купив уже в 31-річному віці. Тоді, покинувши роботу на будівництві, влаштувався вантажником у магазині: три дні – робота, три дні – вихідні. З’явилося море вільного часу, попри те, що часто їздив у село допомагати батькам. Отож і задумався, чим би то зайнятися на дозвіллі. Згадав якось про дитячу мрію, пішов у найближчий веломагазин і купив велосипед «Україна» за тодішні 76 карбованців. Це, як зараз пам’ятаю, було 22 квітня 1986 року. Із цього моменту почав рахувати кожен кілометр.
Перші кілометри давались нелегко
– Як проходили ваші перші поїздки? Було важко?
– Спочатку так. Майже рік набирав фізичну форму, пристосовував під себе велосипед. Скажімо, руля модифікував, бо він був незручний для далеких поїздок. А в квітні 1987-го вирушив до Сарн. Це був перший такий довгий маршрут, дався він мені нелегко – приїхав додому, то ноги гули. Але коли повертався в Рівне, зупинившись за Костополем (там було місце для відпочинку), в мене зародилася мрія – проїхати тисячу кілометрів.
Так поставив перед собою ціль і продовжив тренуватися. Спершу їздив недалеко – 50, потім 100 кілометрів. Але відчував, що можу більше. Згодом вийшов на спортивну норму, про яку випитав у спортсменів-велосипедистів. Це – 180 кілометрів на день. Уже восени того ж року я відчув, що готовий до справжніх випробувань.
Першою тривалою була в 1987 році подорож у Карпати на шість днів, під час якої проїхав понад тисячу кілометрів. Таку дистанцію, яка здавалася мені фантастичною, пізніше проїжджав багато разів, бувало, й в екстремальних умовах – у негоду, в зимову холоднечу, нестерпну спеку, вночі….
Рекорди на витривалість і силу волі
– Ви встановили чимало особистих рекордів. Які з них найважливіші?
– Один із найбільших рекордів – 500 кілометрів за одну добу в травні 1996 року до села Софіївка в Черкаській області. Я стартував уночі, снідав уже за Новоград-Волинським, обідав у Києві, а вечеряв у Черкаській області. Тяжко далися останні 45 кілометрів, бо хоча це було 22 травня, температура опустилася до 8 градусів тепла – захололо тіло. Тягнув через силу, щоб встановити рекорд.
Ще один визначний для мене рекорд встановив, коли в січні 1992 року в мінус 23 ночував біля Рокитного неподалік посту ДАІ. Даішники пропонували перебути ніч у них, але я відмовився, бо, мовляв, націлився на рекорд. Спав у спальнику на автобусній зупинці на бетоні, а коли прокинувся, так закоцюб, що не міг шнурівки на черевиках зав’язати. Бігав туди й назад по 150 м, щоб зігрітися. Доїхав до Сарн, до пам’ятника літаку, хотів перекусити, та хліб так замерз, що не міг врізати. Мусив одне сало їсти.
А от один із найдовших маршрутів – до Казахстану. За 47 днів здолав 8 000 кілометрів. Він у мене й найтяжчим виявився.
Труднощі бувають у всіх
– Отож, напевне, й запам’яталися найбільше? З якими труднощами довелося долати?
— Труднощі були різні: погодні умови, стан доріг, гірські перевали, фінансові обмеження. Найтяжчою, як уже казав, була подорож до Казахстану на річку Урал. Треба було в травні їхати, а я вирушив влітку (липень-серпень). Спека тоді неймовірно виснажувала. А ще допустився помилки: перші чотири дні, долаючи по 200 кілометрів, добрався до Харкова, втративши багато сил. До того ж майже всю дорогу – 37 з 47 днів мандрівки – довелося боротися з зустрічним вітром, особливо тяжко було – зі степовим. Повертаючись через Кавказ, планував доїхати до гори Ельбрус. Але збагнув, що не потягну. Далися взнаки спека, зневоднення організму і втома. Тому через тиждень через Керч повернувся додому.
– Що берете з собою, вирушаючи в далеку дорогу?
– У мене за спиною – 1 111 маршрутів з ночівлею. Мої готелі – це степ, ліс, солома. Завжди беру з собою ніж, пательню, каструльку, спальник. Продукти кріплю в контейнерах на велосипеді. Головне – правильний настрій і витривалість. Я звик до дороги, для мене велосипед – це життя.
– Розкажіть, будь ласка, про Ваші подорожі. Де побували?
Від Карпат до Уралу і від Криму до Пітера
— Я об’їздив багато місць, накрутивши педалями понад 520 000 кілометрів. Моя дорога простягалася від Балтійського моря до Уралу, з півдня до 60-ї паралелі північної ширини. Був 16 разів на Чорному морі, двічі – на Каспійському, чотири – на Азовському, три – на Балтійському. Подолав 40 перевалів, більшість з яких у Карпатах, де побував 16 разів. Перетнув Волгу, піднявся на перевали Казбеку. Об’їздив фактично всю Україну. Мандрував Грузією, Азербайджаном, росією, Казахстаном, Прибалтикою, Білоруссю. Та де тільки не був?! Весь цей шлях був сповнений пригод, відкриттів і випробувань.
– Григорію Віталійовичу, які країни Вас найбільше вразили?
– Та кожна по-своєму. Наприклад, країни Кавказу, де побував у Тбілісі, Баку, Махачкалі, вразили своєю гостинністю – там навіть незнайомі люди раді прийняти гостя. У Тбілісі, наприклад, я спокійно ночував просто неба, на лавці автобусної зупинки, і почувався в безпеці. Були й випадки, коли мене пригощали їжею, навіть просто так зупинялися водії, цікавилися моєю подорожжю. Було, один чоловік, довідавшись, що я – з України, Кавказом мандрую, заметушився – вийняв з багажника рибну консерву, хліб і пропонує взяти. Зайшов якось на подвір’я склянку молока попросити, то мене почали до столу запрошувати. В одному дагестанському селі мене більше сотні дітей оточили, про все розпитували, а потім, прощаючись, ще довго на прощання руками махали. Такі вони щирі люди.
В Україні є все – і море, і гори
У Прибалтиці, що найбільше запало, – ідеальні дороги. Навіть після ямкового ремонту рівніші, ніж наші нові. Там велосипедистів поважають, велодоріжки є скрізь. У Таллінні можна побачити на велосипеді й 90-річну бабусю, й ділового чоловіка в костюмі. Ніхто нікого не кривдить і не ображає.
У країнах Прибалтики – дуже високий рівень культури і порядок. А от про Калінінградську область так не скажеш. Правда, дуже здивувався їхнім дорогам – кам’яні, рівненькі. А виявляється, це ще німці побудували їх, коли місто Кенігсбергом називалося. Утім, Калінінградська область дуже відрізняється від Прибалтійських країн людьми – там, у Калінінграді, дуже багато п’яних скрізь. І жінки, і чоловіки. Побиті, з синцями, в кирзових чоботях… У них про одне мова: де взяти пляшку? Та для росії це звична картина. Виняток хіба що Кубань. Дуже здивувався, що там українською розмовляють. Відразу видно, що на Кубані зовсім інший народ живе – хазяйновитий.
– А які враження від подорожі Україною залишилися?
– В Україні я по всіх 25 областях проїхав, двічі (в 1991 і 1993 роках) у Криму побував – в Алупці, Лівадії, Ялті, майже все прибережжя об’їхав. Полюбувався морем, горами, мальовничими краєвидами. Тоді там скрізь гарно було, чисто, на зупинках прибрано. Не було такого, як у нас по деяких селах – сміття, поламані лавки, потрощені накриття… Я за свій вік більше 9 тисяч дерев посадив, тому боляче дивитися, як хтось зламав дерево, а десь – спалили.
Загалом відвідав понад 1000 міст і селищ, понад 600 районів. Десь зо два десятки разів був у Києві, тричі – в Кривому розі, проїхав Вінницю, Миколаїв, Одесу… На власні очі побачив 222 унікальні природні об’єкти. Особливо вражають мальовничі природні краєвиди – Бузький каньйон, кар’єрні озера, водоспади. Дуже гарні місця є й у Херсонській області, зокрема солоні озера. Я не розумію, чому люди прагнуть їхати за кордон, коли у нас в Україні є все: гори, ліси, річки, степи, моря.
П’ять велосипедів з’їздив, а сім – вкрали
— Як велосипед змінив Ваше життя?
— Це не просто транспорт – це спосіб життя. Велосипед дає свободу, дозволяє бачити світ у деталях, яких не помітиш з вікна автобуса чи машини. Це економія коштів, часу, нервів. До того ж, це здоров’я – як фізичне, так і психологічне. Їдеш, дихаєш свіжим повітрям, бачиш зміну пір року, спостерігаєш за світом.
До речі, якщо вже мова зайшла про велосипед, то перший мій ровер був найміцніший, надзвичайно витривалий і надійний. Якщо десь щось і полетить, то до нього запчастини можна було в кожному селі знайти. Я на купленій у 1986 році «Україні» наїздив 200 000 кілометрів, двічі повністю замінивши на задньому колесі шпиці. Після того вже таких велосипедів не було. Мав різні модифікації, різні велосипеди, як-от «Мінськ», який був легший по динаміці, але тієї міцності вже не було.
У цілому п’ять велосипедів з’їдив. А сім у мене вкрали. Причому вкрали не десь, а в рідному Рівному. Коли в Прибалтиці біля магазину хотів, було, замок на велосипеді замкнути, то місцевий чоловік відмовив, мовляв, не бійся, в нас ніхто твого ровера не зачепить. А в нас і на замку велосипеди були, і в під’їзді, і перед вхідними дверима – всі сім у мене поцупили.
Що дозволяє тримати форму
– Щоб у Вашому віці їздити, треба мати хорошу фізичну форму. Як підтримуєте її?
– Та я завжди у формі, бо дотримуюся щоденних звичок і ритуалів. Ввечері, скажімо, мию скрізь у квартирі підлогу (ні килимів, ні доріжок у мене нема), тому сплю міцно. Прокидаючись вдосвіта, з’їдаю шматочок проскурки і випиваю склянку води. Щойно закінчується комендантська година, виїжджаю з дому, щоб накрутити свої кілометри, поки на дорогах менше машин. За будь-якої погоди і пори року. Проїжджаю в середньому по 25 кілометрів, буває більше. А вже пізніше по справах тільки на велосипеді.
– Слухаючи Вас, складається враження, що ніколи не розлучаєтеся зі своїм двоколісним супутником?
– Ну так виходить. Якось пробував автобусом їздить, бо мав проблему з ногою, місяць з милицями ходив. Але ніяк не міг звикнути до громадського транспорту – то автобуса нема, то час пік – не зайдеш у салон. А на ровера сів і поїхав, коли і куди тобі потрібно – в село, на базар, пошту, по всяких справах. Тобто на велосипеді економиться час, кошти і не псуються нерви.
«Хочу подорожувати стільки, скільки дозволятиме здоров’я”
– Чи є у Вас мрія, пов’язана з подорожами?
– Хотів, свого часу, дістатися Заполяр’я, щоб побачити сонце, що не заходить, та відвідати середньоазійські республіки, але цього не сталося. Не знайшлося того, хто б допоміг фінансово. Колись звернувся за підтримкою до обласної адміністрації, але допомоги не отримав. Візи, бюрократія – це також те, що ускладнювало подорожі, особливо після розпаду СРСР. А потім деякі маршрути довелося скасувати через воєнну агресію росії.
Все ж не полишаю надії хоча би ще раз вирушити в далеку мандрівку, відвідати місця, до яких не зміг дістатися раніше. Тобто я не збираюся зупинятися. Хочу подорожувати стільки, скільки дозволятиме здоров’я. Світ – безмежний, і на велосипеді він відкривається зовсім по-іншому.
– Що б побажали тим, хто хоче подорожувати, але не наважується?
– Не боятися і просто вирушати в дорогу. Світ відкривається тим, хто готовий його побачити. Головне – мати бажання, а можливості знайдуться. І пам’ятайте: Україна – це прекрасне місце для подорожей, тут є все, що потрібно для справжнього відкриття світу. Та й на Рівненщині дуже багато цікавих місць, якими можна досхочу милуватися. Взяти, для прикладу, Соколині гори, Вешневу гору біля «Азоту», Надслучанську Швейцарію, Білівські пагорби, Крейдяні гори біля Клеваня. А скільки озер, річок, лісів! Не кажу вже про святі місця.
+++
Григорій Іванчук продовжує відкривати для себе нові маршрути. Його історія – це приклад витривалості, сили духу та жаги до пригод. Хто знає, можливо, незабаром він подолає ще один екватор?
Василь ГЕРУС
Читайте також: На велосипеді до довголіття: секрети 90-річного велосипедиста
- Ніл Янг анонсував безплатний концерт в Україні
Легендарний фолк та кантрі музикант Ніл Янг повідомив, що збирається провести безкоштовний концерт в Україні.