Один — у 2014-му, другий — у 2022-му. Олександр, позивний «Колектор», доброволець, історик, поранений боєць тероборони, пройшов шлях від Маріуполя до Куп’янська, від фронту — до реанімації, і знову — до боротьби. Його історія — про силу волі, втрати, реабілітацію і відповідальність, яку він не зрадив навіть після тяжкого поранення. Воїн, який замість життя в Іспанії — знову обрав фронт. Тепер він щодня доводить: війна не завершується в госпіталі. Вона триває — в кожному виборі, в кожному кроці вперед.
Олександр – боєць 56-го батальйону 104-ї окремої бригади територіальної оборони. У мирному житті – історик, педагог, людина, яка з Іспанії поверталася додому, щоб воювати. У житті військовому – позивний «Колектор», тяжке поранення, сім операцій і шлях назад до себе.
У листопаді 2024 року Олександр виконував бойове завдання, коли підірвався на ворожій міні. Його евакуювали побратими – просто з-під обстрілів. Далі були місяці боротьби: лікарні, реабілітація, втрата і поступове повернення контролю над тілом.
– Попереду було сім складних операцій. Але найтяжче – це не біль, а вчитися заново довіряти собі й тілу, – згадує він.
Олександр відновлюється щодня
Працює над собою не лише фізично, а й ментально. Разом із побратимом, чемпіоном Європи, займається карате.
– Спорт дає не лише форму. Він тримає мозок у тонусі. Допомагає не скотитися в апатію, – пояснює він.
Його шлях у військо почався не з 2022 року. Ще у 2014-му, коли росія розпочала війну на Донбасі, Олександр добровольцем став до війська. Воював під Маріуполем. А коли демобілізувався, поїхав до Іспанії – викладати історію та право в українській школі. Вчив дітей любити свою державу і знати її минуле.
Але зранку 24 лютого 2022-го не вагаючись зібрав речі – й додому, на війну.
– Бо з таким сусідом війна – це не «можливо», а «коли». А коли почалося – я знав, що маю бути тут, – каже він.
На фронті був на найгарячіших напрямках: Часів Яр, Куп’янськ, Херсонщина. Пережив обстріли, ротації, втрати.
– Не шкодував грошей на броню. Коли ти під вогнем, ціна шолома чи плитоноски не має значення. І головне – побратими. Були ті, хто не кинув. Це рятує, – зізнається.
Зараз, коли основний біль позаду, Олександр відчуває інші виклики – соціальні.
– Біль буває не лише фізичний. У тилу – іноді байдужість. І страх. Люди бояться війни, інакше не скажеш. Але не всі мають воювати. Всі мають робити своє. Повага до військового – це теж частина фронту.
Він ще не знає, чи дозволить здоров’я повернутися до активної служби. Але якщо ні – шукатиме іншу можливість бути корисним армії.
– Сидіти осторонь – не мій варіант. Навіть не питання – де я. А питання – навіщо.
Олександр двічі робив вибір. Обидва рази – на користь України. І кожен день тепер – ще одне підтвердження цього вибору.
Сашко БУГАЄНКО