– Сьогодні я вперше піймав себе на думці, що страшно. Не за себе. Дивлячись на обладнання яке є в цій, достатньо невеликій лікарні мені страшно за те, як ми зможемо впоратися вдома з значним збільшенням пацієнтів лікуючи їх термометром, крапельницею та червоним колпачком, – починає один з дописів український лікар.
Розповідає, що нині працює в італійській лікарні, де раніше у звичайному режимі було одне реанімаційне відділення з шістьма ліжками, з яких одне знаходилося в ізоляційному боксі.
Та коли один з найскладніших днів до лікарні поступило відразу 70 пацієнтів у важкому стані, які потребували реанімації, почали швидко облаштовувати додаткові місця. Нині в лікарні обладнано п’ять реанімаційних відділень.
– На момент нашого приїзду в них було близько тридцяти пацієнтів на апаратах штучного дихання. Тобто кількість важких пацієнтів збільшилась вшестеро. Ще близько п’ятдесяти пацієнтів знаходились у відділенні інтенсивної терапії. Роботу лікарень в межах цього регіону перерозподілили таким чином, що ця лікарня стала приймати лише ковід-позитивних пацієнтів у той час як інші лікарні взяли на себе решту пацієнтів. І мова не іде про те, що якась лікарня має краще обладнання, а якась гірше. Вони всі однакові. Просто кількість ліжок у них різна.- розповідає Гліб Бітюков.
Лікав відзначив, що найбільшим викликом для система охорони здоров’я Італії стала нестача персоналу. Медсестри та молодші медсестри тут виконують набагато більше функцій, ніж в українських лікарнях. Тому чимало персоналу перевели в лікарню з інших медзакладів на тимчасову роботу. Перерозподіливши ресурси, отримали більше можливостей в ізольованій лікарні надавати допомогу інфікованим пацієнтам.
– Транспортне сполучення обмежене, але це не призвело до такого колапсу з медичним персоналом як у нас, оскільки тут кожен має власну машину. Гостьовий персонал інколи погано орієнтується в тому, де, що знаходиться в лікарні, які документи необхідно заповнювати і тоді я відчуваю себе майже своїм, оскільки так само як і вони на перших чергуваннях не знав куди бігти за кисневими масками чи санаційними катетерами, – розповідає Гліб Бітюков.
Збільшення навантаження на систему та перепланування її роботи не призвело до колапсу чи нестачі обладнання, витратних матеріалів. В лікарні є все у достатній кількості.
– Це неможливо порівняти з українськими лікарнями де часто може не бути жодної пари рукавичок. Де все, аж до сечових катетерів, купується пацієнтами, а рукавички в кращому випадку є одного розміру, якщо є взагалі. Де для того, щоб виконати маніпуляції потрібно спочатку дочекатися, щоб родичі пацієнта принесли все необхідне і лише тоді з’явиться можливість щось зробити, – розповідає Гліб Бітюков.
Лікар зізнається, що ситуація, яка зараз розвивається в Україні з забезпеченням лікарень, нагадує йому 2014 рік, коли добровольці, вдягнуті волонтерами “в те, що змогли знайти” пішли захищати Україну від вторгнення російських військ. Але “те, що змогли знайти” було в рази краще, аніж те, що потім дала їм країна.
Також лікар не заперечує, що нині італійським лікарям дуже важко.
– Вони працюють виснажуючись, але мають необхідне, щоб надати потрібну допомогу. Хотілось би мати більше, але з тим що є можна надати допомогу. Вони хотіли би, щоб було більше апаратів штучно дихання або інфузоматів, які передали в новостворені реанімації і це разюче кидається в очі у порівнянні з українською реальністю, в якій перед тим як перевезти пацієнта з операційної в палату необхідно знайти інфузомат і бажано працюючий, а подорож на КТ перетворюються на біг з перешкодами, де долаючи численні пороги треба забігати в інші палати, оскільки там є кисень та апарат штучної вентиляції легень, після чого можна швидко перебігти до наступного такого пункту. І при цьому кожен, хто потрапляє на посаду міністра каже, що у нас ідеальна система, яку необхідно лише трохи забезпечити, – розповідає український лікар.
Гліб Бітюков сподівається, що в Україні буде оптимістичний сценарій розвитку епідемії, але планувати ресурси необхідно виходячи саме з песимістичного сценарію. Він хотів би бачити чіткий план перерозподілу ресурсів на рівні країни, області, регіону, а не метушливі рухи в різних напрямках.
На його думку, мають бути чіткі фази входу та виходу з кризи. Однією з перших фаз мала би стати підготовка людських ресурсів – найскладніший момент для будь-якої країни, як для Китаю, так і для Італії, Німеччини чи Франції. І тут важливе навчання, швидкий обмін актуальною та об’єктивною інформацією, а не створення “вінницьких” протоколів лікування Covid-19 чи не встигаючих за розвитком подій наказів.