Навіть в ідеальній сім’ї не завжди все буває гладко. То що вже казати про багатоквартирний будинок, де живуть різні люди? Однак головам правління ОСББ доводиться шукати спільну мову з усіма. Навіть з тими, з якими дуже важко говорити.
Отож, ми поцікавились у своєї колеги, головного бухгалтера газети «7 днів» Світлани Пікули, яка очолює створене в її будинку об’єднання співвласників «Дружба Рівне»: чи можна згуртувати людей довкола спільної ідеї?
– Ви за натурою лідер, який здатний вести за собою, чи людина команди?
– Скоріше – друге. Ніколи не відчувала себе лідером, хоча мій тато казав, що Свєта кого хоч організує. Можливо, відчував, що так і станеться. А якщо відверто, то я навіть не думала, що буду головою ОСББ. Хоча багато читала про об’єднання співвласників і чула розповіді голів, які приходили до нас, у нашу газету. І, напевне, не взялася б за цю справу, якби не війна.
У 2014 році я стала волонтером, і саме волонтерство багато чому навчило мене. Якщо не ми, то хто?! Дуже захотілося щось змінити, адже ми звикли завжди критикувати когось за те, що погано живемо. В усіх бідах у нас завжди винен інший. Можливо, моє переконання в тому, що наше життя – в наших руках, запалило й мешканців нашого будинку, які нарешті піднялися з дивана і почали облаштовувати місце свого проживання.
– Побутує думка, що мешканці будинку байдужі до проблем їхніх багатоповерхівок. У вас таких багато?
– Ні. Напевно, коли люди бачать, що в їхньому будинку щось робиться, то їм хочеться теж долучитися до спільної справи. А можливо, це лише наші мешканці такі хороші (сміється – авт.). Кожен раз, коли хтось переїжджає з будинку, то його, як рідну людину, жаль відпускати. А коли ми подались у «вільне плавання», перший наш суботник був приурочений прибиранню одного з підвалів. У цьому під’їзді вже давно ніхто не використовував підвальне приміщення за призначенням. Там не було світла, каналізаційні труби текли, як решето, з усіх дірок. Крім того, у цьому підвалі якийсь час жили безхатченки, тому там назбиралося дуже багато всякого мотлоху.
Тоді на толоку прийшли мешканці навіть із сусіднього під’їзду. Це дуже порадувало. Ми працювали до темноти, втомилися, але всі були задоволені. І що ще цікаве, тоді наші чоловіки зробили часткове освітлення в підвалі. Без підготовки, підручними засобами. Коли я потім розповіла про це майстру ЖКП, то вона дуже здивувалася. Виявилося, жеківські електрики запевнили її в тому, що в цьому підвалі зробити світло неможливо.
– Яким чином ви узгоджуєте зі співвласниками будинку важливі рішення? Зокрема зараз, під час карантину, коли заборонені масові зібрання?
– Нині, в епоху комп’ютерів, смартфонів та суцільного інтернету, є дуже багато можливостей обговорювати різні питання. У нас є група у вайбері, де обмінюємося думками з приводу питань, які потрібно вирішити. Але є такі рішення, які можна прийняти лише на загальних зборах. Зазвичай, яким би важливим не було питання, на збори не приходять всі співвласники, тому практикуємо поквартирний обхід. Тут мені неабияк допомагає дуже хороша сусідка – Надія Іванівна (вона живе в іншому під’їзді), без якої мені було б вкрай важко самій обійти всіх мешканців.
– Ініціатива щось зробити для будинку надходить тільки від вас? Чи й самі мешканці багатоповерхівки пропонують якісь ідеї?
– Є багато тих, хто любить порадити, що треба зробити, але не завжди ці розмови доводять до діла. Втім, є й такі, які здивували мешканців не тільки нашого, а й сусідніх будинків. Ось, наприклад, якось дві сусідки скопали затоптану ділянку газону і посадили там квіти. Пізніше вони розповідали, що на тому місці майже піввідра пляшкових корків навибирали. І не дивно, бо за Союзу в нашому будинку був гастроном, де поміж іншого продавали й пиво. Тепер багато хто з наших жіночок на цій імпровізованій клумбі підсаджують квіти. За кілька років, там вже не тоненька смужка, а справжній квітник. Мене навіть голова ОСББ із сусіднього будинку питала, хто наші клумби доглядає: двірничка чи мешканці?
– Ви потрапляли у конфліктні ситуації з мешканцями будинку? Коли так, то як з них виходили?
– Я не конфліктна людина, тому намагаюся обійти гострі кути. Краще відступити на крок, щоб був більший простір для маневру. Але був у моїй історії один конфлікт. Щоправда, він виник не в мене, а через мене. Мій чоловік не зміг втриматися, коли, як йому здалося, мене, як голову ОСББ, образила наша сусідка. Але, сподіваюся, цей конфлікт вичерпаний, ми з нею нормально спілкуємось і обговорюємо спільні проблеми.
– А роль «третейського судді» траплялося виконувати?
– Доводилося. Одне подружжя (це старші люди) кілька разів скаржилося на сусідів, які мешкають над ними, що ті, мовляв, не дають їм нормально жити. То вода постійно тече, то машинка пральна шумить, то самі голосно говорять, або музику занадто гучно вмикають. Я спробувала пояснити одним та іншим, що кожен у своїй квартирі може робити все, що хоче – прати, коли йому зручно, і митися, коли це потрібно. Але ми живемо в одному будинку, тому потрібно рахуватися з усіма, спробувати поставити себе на місце сусідів. Не знаю, чи дійсно стало тихіше у молодих, чи старші стали трохи спокійніше до цього ставитися. Але потім якось сусідка, яка скаржилася, подякувала мені й сказала, що вже краще стало.
– Яким чином вдається «запалити» своїх сусідів на якісь грандіозні справи?
– Одного року ми тричі збиралися на толоку. І я звернула увагу на те, що люди проявляють готовність щось робити заради своїх дітей. Спочатку ми пофарбували дитячий майданчик. Тут працювали переважно жінки. Потім, коли нам привезли нову пісочницю, вийшли тати. Вони встановили пісочницю, відремонтували лавочки і дитячу гірку. Взагалі-то, для них багато справ знайшлося. Було й таке, що один із наших чоловіків обрізав сухе гілля на деревах, а діти з великим задоволенням носили все це на сміттєвий майданчик. Цього року у зв’язку з карантином побачила своїх сусідів, можна сказати, в екстремальних умовах. Вже не пам’ятаю хто запропонував, але вирішили ми обробляти наші під’їзди дезінфікуючим розчином. Обговорили, «проголосували» у вайбер-групі, я купила обприскувач. Розподілили між собою дні, і кожен більше 2-х місяців у свій день зранку і ввечері обходив під’їзд з «дезинфікатором» (так потім перейменували обприскувачі).
– А ніколи не хотілося все кинути і спокійно жити, як більшість мешканців?
– Інколи дуже хочеться. Адже постійно «на стрьомі». Пішов дощ – думаєш, як там дах: чи не протікає і чи не забилася зливна труба. Їдеш з міста, а в думках: хоч би каналізація не забилася чи світло не вибило. І взагалі, таке відчуття, що ти постійно на посту, як той солдат, – розслабитися не можна. А як хочеться просто відпочити! Але був у мене такий випадок.
Йшла я якось додому, і біля будинку зустріла одну свою сусідку-пенсіонерку. Ми привіталися, а вона бере мене за руки і каже: «Світлано Борисівно, не кидайте нас». Я спочатку не могла зрозуміти, кого «я повинна не кидати». Потім виявилося, що вона десь почула, що мене хтось критикував, отож вирішила одразу зі мною поговорити (наперед). То як після такого «все кинути»?
– Чим зі зробленого пишаєтеся найбільше?
– Я взагалі пишаюся нашим будинком, він у нас – головний. І всі справи крутяться навколо нього. Щоб він «ноги» не промочив, ми замінили у підвалі труби, які протікали. Щоб йому було світло, поміняли старі світильники в під’їздах на економні, встановили у дворі прожектори з датчиками руху. Щоб не був «марнотратним», встановили систему з автоматичним погодним регулятором подачі тепла та циркуляційним насосом.
А ось щоб не «кашляв», бо в нашому будинку багато торцевих стін, ми утеплили його. Багато мешканців скаржилися, що в шафах сиріє одяг, в кутках «росте» пліснява. Коли його проєктували, напевно, не дуже задумувалися про енергоефективність – «газ є – нагріємо».
А в цьому році хочемо зробити капремонт електромереж, адже нашому будинку цьогоріч виповнилося 40 років.
Щоб йому легше «дихалося», посадили кущі та квіти біля нього. Підбирали вічнозелені рослини. Посадили у дворі самшит, ялівець, вічнозелений кущ – бересклет… бо дуже хочеться, щоб двір весь рік був «зелений» і завжди була весна.
Спілкувалася Надія ПРИШЛЯК
Постійно бути в курсі новин вам допоможе telegram-канал газети «7 днів»