Костопільці знають Юрія Кравчука в першу чергу як альпініста, радіожурналіста, Почесного громадянина міста Костопіль та людину з високими моральними цінностями, визначеними життєвими пріоритетами, як справжнього друга та творчу неординарну особистість із поетичною душею.
Пропонуємо увазі читачів нашого часопису інтерв’ю з Юрієм Кравчуком.
– Юрію Васильовичу, не кожній людині вдається володіти таким багатогранним талантом. Як відомо, ви – педагог за освітою. Маючи певні педагогічні здобутки на освітянській ниві, зробили вагомий внесок у журналістику. Ви понад 10 років очолювали районну первинну журналістську організацію. у вашому творчому доробку чимало цікавих радіоінтерв’ю з відомими людьми краю, а також публікації в пресі. З чого все починалося?
– Народився я в сонячному Казахстані серед піщаних барханів, де ще з дитинства спостерігав, як навесні в степу розквітають цілі галявини диких тюльпанів, що зачаровують своєю красою. І досі пам’ятаю той неповторний запах, що переносився з подихом вітру із овечих та верблюжих стійбищ. Часто забігав до своїх однолітків, котрі мешкали неподалік від нашого невеликого містечка, в юрту. І вихор місцевого колориту, напевно, заклав у серці любов до пізнання світу, що й визначило мою подальшу долю.
– Тепер зрозуміло, чому пізніше, захопившись мандрами, багато експедицій здійснили саме Середньою Азією. Напевно, ностальгія за дитинством і досі живе у вашій душі?
– Звичайно, пам’ятаєте слова: «Всі ми вийшли з дитинства». Адже, повернувшись до України, де вступив на навчання до Костопільської СШ №1, вже мав певне уявлення про те, що світ дуже розмаїтий. Казахська культура різниться від української. Тому вже з шкільних років почав мріяти про подорожі світом.
– Ви навчалися у Ленінградському мореходному училищі. Напевно, і тут відіграв роль поклик вашої душі до подорожей?
– Так, ще школярем мріяв стати льотчиком чи моряком, адже мене вабили своєю нескінченністю та загадковістю стихії моря, неба, гір та пустелі. Тож після закінчення 8-го класу батьки радили вступити до Березнівського лісного технікуму, що дало б пізніше в житті можливість заробити на шматок хліба. Я ж вибрав журавля в небі – «мореходку». До речі, навчаючись в училищі, окрім пізнання спеціальних дисциплін, у вихідні дні бував (і не раз) у місцевих музеях, що в подальшому суттєво вплинуло на формування життєвих цінностей. Ще школярем відвідував упродовж кількох років гурток малювання. Залюбки проводив час у виставкових залах «Руського музею», де експонувалися картини великих художників.
Перші екстремальні туристичні походи здійснив, будучи курсантом мореходного училища. Одна з подорожей була по «дорозі життя», яка під час Другої світової війни стала артерією постачання необхідних продуктів харчування в блокадний Ленінград.
– Молодь любить туристичні походи. Особливо в студентські роки багато хто захоплюється туризмом. Але потім життєві будні не дають змоги його розвивати. А як ви стали професійним мандрівником?
– Життєві обставини склалися так, що я закінчив ще й педінститут, де також у студентські роки брав участь у різних походах: і піших у Карпати, і лижних по Поліссю, і велосипедних по Україні… Ще тоді відчув, що мені цього замало, оскільки хотів брати участь у масштабних експедиціях у важкодоступні регіони світу. До речі, вже працюючи на педагогічній ниві, щоліта бував у горах Кавказу, Тянь-Шаню, Алтаю, де пройшов десятки складних гірських маршрутів. Поталанило мені взяти участь у Всесоюзній науково-спортивній експедиції «Людина і пустеля», під час якої здійснили екстремальні переходи по пустелях Кара-Кум і Кизил-Кум. Пізніше з друзями подорожував по Україні та країнах Східної Європи. У скарбниці моїх подорожей є і мандрівки автостопом. Зокрема, країнами Скандинавії, а також подорож з України до Монако, що на півдні Франції.
– Відомо, що ви учасник альпіністського проєкту «Прапор України – на вершинах світу».
– Якщо коротко, то з друзями-альпіністами здійснили сходження на найвищі гірські вершини світу 5 континентів, де встановили прапор України. Таким чином прагнули популяризувати нашу молоду незалежну державу, а я – ще й наше рідне місто та Поліський край.
– Багатьом відома ваша книга «На вершинах світу», в якій розповідаєте про окремі експедиції. До речі, цікаво було прочитати і про мандрівки до Австралії, Нової Зеландії та Північної Америки. Знаю, що ви не тільки пишете поезії, а й покладаєте їх на музику. Виходить, ви ще й бард?
– Так, перші мої поетичні спроби ще з юних років, а пізніше, звичайно, сповнений емоціями та враженнями від подорожей. маючи романтичну душу, часто брався за перо. Як правило, виконував свої поезії під гітару для друзів у походах… Часто присвячував пісні чи поетичні рядки своїм близьким та рідним. Є в моєму доробку і твори на патріотичну тематику, які виконував для наших захисників-атовців на передовій, куди їздив із костопільськими волонтерами.
– До речі, нещодавно вийшла у світ ваша нова поетична збірка «Ріка життя мене несе».
– Зазначу, що, на жаль, презентація її ще не відбулася у зв’язку з карантином. Це вже друга моя збірка. Перша – «Крізь терни до едельвейсів». Вірші різнопланові. У них йдеться про любов до рідного краю, до природи. Є поезії, присвячені родині. Чимало серед них про гори, а також на патріотичну тематику. Окрім поезій, розміщені афоризми – мої погляди на окремі життєві речі.
– Мені сподобався, зокрема, такий: «Лише мужнім підкоряється течія». Деталізуйте, будь ласка, цей вислів.
– У житті дотримуюся принципу: якщо немає везіння, удачі, тобто попутного вітру, тоді «веслую руками». Роблю все, аби здолати труднощі та впевнено крокувати далі до здійснення своєї мети.
– А що, окрім сили волі й бажання, сприяло вам на шляху до її здійснення?
– У певні періоди мого життя траплялися люди, які були своєрідними віхами, дороговказами, що мене надихали.
– А можете навести приклади?
– Приміром, випадкова зустріч із професором Львівського університету, доктором географічних наук, між іншим, нашим земляком, уродженцем села Золотолин Іваном Платоновичем Ковальчуком, сприяла моєму становленню як члена Українського географічного товариства. А в альпінізмі стали хорошим прикладом для здійснення сходжень на найвищі вершини світу такі яскраві постаті зі світовим ім’ям як Володимир Моногаров, В’ячеслав Онищенко та Сергій Бершов, котрі є легендами у цій царині. Доводилося мені зустрічатися і з колишнім Президентом України Віктором Ющенком, з котрим мав нагоду спілкуватися під час перельоту з Києва до Амстердама. Дуже цікавою була зустріч під час перельоту з Голландії до Танзанії, де відбувалося сходження на найвищу вершину Африки – гору Кіліманджаро, з нащадком відомого усьому світу лікаря Джеймсом Боткіним.
– А як дізналися, що це нащадок Боткіна?
– Наші місця в літаку були поряд і, побачивши в моїх руках україно-англійський словник, він поцікавився, чи я з України. Коли відповів, що живу в Україні, то він запитав, чи далеко мешкаю від Одеси. Як виявилося, паспорт його був на ім’я Д. Боткіна. Посміхнувшись, розповів, що його родина проживала в Одесі, а дід прославився на увесь світ своїми науковими медичними відкриттями. Тож з його слів дізнався, що він мріє відвідати землю, звідки йде його родовід.
– Напевно, під час походів доводилося долати не лише труднощі, а й отримувати заряд позитивної енергії. Чи траплялися з вами під час численних поїздок курйози?
– Так, і не раз. Ось, для прикладу, коли ми після Австралії перелетіли до Нової Зеландії для сходження на найвищу вершину острова Маунт-Кук, то під час митного контролю митник у моєму рюкзаку виявив шматок сала, загорнутого в полотняну торбинку. Розгорнувши її, запитав: «Що це?» Я відповів, що для змащування гірських черевиків. Він сказав: «Добре» і закінчив огляд. Після того невеликого переляку, пов’язаного із забороною ввезення будь-яких продуктів, ми довго сміялися.
– Якщо скласти всі підкорені вами вершини світу, образно кажучи, «ваше життя по вертикалі», то як його можна виміряти?
– Склавши всі сходження на вершини та гірські перевали, (а на окремих я побував по кілька разів), на Говерлі вже сотню разів, то цифра буде вражаючою. Це понад 400 км уверх, а за усім цим стоїть величезна праця.
– Напевно, за ці заслуги й отримали високу державну нагороду від Федерації туризму – Почесний знак «Видатний мандрівник України»?
– Так. Під час сходжень популяризували не лише Україну як державу, але й наше місто. Його герб встановлювали разом із прапором України, за що отримав «звання Почесного громадянина міста Костопіль».
– А яка серед гірських вершин є найулюбленішою?
– Гора Маттерхорн – за красу і складність, а Мак-Кінлі – за складність підйому, адже там дуже низька температура.
Спілкувалася Анна НАДЄЖДІНА