Одного дня молода мама в декреті зі Смизької громади просто не погодилася на сценарій, де її життя мало обмежитися лише родиною і звичними рамками. Вікторія Костюк ризикнула вийти за межі очікувань, залишила систему, створила власну громадську організацію, запустила молодіжний центр і довела: великі зміни часто починаються не у великих містах, а з одного рішення в маленькому селищі.
Смига – селище на Дубенщині, де звикли жити тихо: вчителька тут просто вчителька, декрет – пауза, а громада для багатьох довго залишалася чимось далеким. Але одного дня молода мама в декреті побачила оголошення про конкурс – і не пройшла повз. Просто всередині давно жило відчуття: ти можеш більше.
Староста не за посадою
До того, як її ім’я у Смизі почали пов’язувати з громадськими ініціативами, Вікторія Костюк жила життям, яке сама називає звичайним. Учителювала, викладала іноземну мову, після уроків займалася репетиторством, ростила трьох дітей, будувала родинний затишок.
Ще зі школи вона не просто брала участь – організовувала. Була старостою класу, згодом – старостою групи в інституті. Їй подобалося не стояти осторонь, а об’єднувати людей, придумувати події, створювати рух. Їй просто завжди було замало стояти осторонь.
У 2016 році утворилася Смизька громада. Вікторія якраз була в декретній відпустці. І тоді – між підгузками й колисковими – з’явилося нове, ще не до кінця сформульоване, але дуже сильне: всередині є значно більше сил і бажання впливати на щось важливе.
Побачила оголошення про конкурс на посаду начальника відділу освіти, культури, туризму, молоді та спорту. Молода мама в декреті, без управлінського досвіду – проти системи, яка звикла до людей із послужним списком і звичними обличчями. Для багатьох це рішення виглядало дивно.
«Якщо зараз не спробувати – то потім усе життя думатимеш: а що було б, якби?» – пояснює вона.
І подає заявку. Це був радше спосіб перевірити себе – не лише як маму чи вчительку, а як людину, здатну на більше.
Вона виграла.
Страшно – і все одно вперед
Перемога в конкурсі не стала моментом, коли всі сумніви раптом зникли. Відтоді почався період, коли довелося дуже швидко дорослішати в новій реальності.
Потрапивши в середовище місцевого самоврядування, Вікторія майже одразу зрозуміла: попереду значно більше невідомого, ніж здавалося спершу. Управлінські процеси, документи й нова відповідальність часом приголомшували.
Та замість того, щоб відступити, прокинулося інше – вперте бажання вчитися. Тренінги, форуми, навчальні програми, семінари. Децентралізація відкривала нові горизонти, і Вікторія використовувала кожну можливість вчитися. З’являлися нові люди – з різних міст, селищ, новостворених громад.
«Я вперше побачила, що зміни – не про когось далекого чи великих людей. Це про звичайних людей, які беруть відповідальність і починають діяти там, де вони є», – згадує вона.
Щоправда, маленькі громади мають свою інерцію. Регулярні поїздки на навчання, участь у міжнародних програмах, постійна потреба шукати нові підходи не завжди викликали захоплення. Там, де система роками жила за усталеними правилами, надмірна ініціативність могла радше насторожувати.
Поступово прийшло важливе усвідомлення: впливати на громаду можна не лише зсередини системи. Іноді поза нею – більше свободи, більше чесності, більше простору для справжніх змін.
У 2019 році вона звільнилася з селищної ради. Без детального плану. Без готового сценарію. Але з дуже сильним внутрішнім переконанням: вона хоче будувати щось своє.
Коли назва – це і є суть
Разом з однодумцями Вікторія створила громадську організацію «Агенція розвитку громад «Інтонація ЗМІН». Вона вірила: шлях до змін у кожного свій. «Мені дуже хотілося, щоб люди в маленьких громадах перестали думати, що вони недостатні, або що від них нічого не залежить», – ділиться Вікторія.
Починали просто – з благодійних акцій, толок, підтримки тих, хто найбільше цього потребував. Однією з перших великих подій став благодійний забіг «Почуємо разом». Тоді ж прийшло важливе розуміння: благодійність справді потрібна, але самою лише разовою допомогою глибші проблеми не вирішити.
Фокус поступово зміщувався. Акція «Даруємо добро дітям» до Дня Святого Миколая – з особливою увагою до дітей з інвалідністю – була вже не лише про подарунки, а про увагу, включеність і відчуття приналежності до спільноти. Проєкти зі створення громадських просторів у дитячій музичній школі та місцевому парку – вже про інший горизонт мислення: не організувати захід і розійтися, а залишити після себе щось, що працюватиме постійно.
Паралельно дедалі важливішою ставала робота з молоддю. Не просто залучити до волонтерства як до «хорошої справи», а навчити бачити проблеми навколо, не бути байдужими, розуміти: навіть невелика дія має значення. Бо відповідальна громада виростає з маленьких звичок і досвіду спільної дії.
Вийти із системи – і стати вільною
Вихід у громадський сектор виявився не просто зміною роботи. Зміною способу існування.
«Поки в системі, – ділиться Вікторія, – тебе бачать через посаду, статус, формальні повноваження. Навіть якщо сама давно мислиш ширше, для інших твоя цінність ніби прив’язана до місця, яке займаєш. Але щойно виходиш за ці межі – картина різко змінюється».
Особливо в маленьких громадах, де поняття громадського сектору й волонтерства тоді ще звучало радше абстрактно. Активістів сприймали як дивних ентузіастів, які займаються чимось другорядним замість «справжньої роботи». Інколи доводилося стикатися і з прямим знеціненням.
У цей період «дозріло» одне з тих усвідомлень, які залишаються назавжди: «Зміни майже завжди починаються з людей, у яких спочатку ніхто не вірить».
Не завжди легко було й удома. Залишити стабільну роботу і перейти у сферу, де значно більше невизначеності й менше гарантій, – для більшості навколо виглядало незбагненно. Але всередині жило знайоме тихе й вперте: рухаюся в правильному напрямку.
«Громадський сектор дав мені те, чого дуже бракувало – свободу. Свободу мислити, навчатися, пробувати нове, знайомитися з людьми, створювати власні ініціативи і не вкладати себе у жорсткі рамки системи», – зізнається вона.
Пандемія, УКУ і відкриття, яке змінило більше, ніж плани
Пандемія COVID-19 стала моментом, коли звичне відчуття руху раптом похитнулося. У ті часи важливою опорою стала спільнота «Будуємо Україну Разом» – не з готовими відповідями, а з простором, де можна не тримати все в собі. Регулярні вечірні зустрічі, розмови про ідеї й труднощі, обмін досвідом між людьми, які розуміли сам стан пошуку.
«Інколи одна розмова з людьми, які тебе розуміють, дає більше сили, ніж будь-яке формальне навчання», – каже Вікторія.
У 2020 році – Інститут лідерства та управління Українського католицького університету. Рішення непросте: наймолодший син щойно пішов у перший клас. Поєднати навчання з материнством і розвитком організації було непросто.
«Було страшно. Страшно, чи вистачить сил, часу, ресурсу. Страшно, чи не підведу дітей, команду, саму себе», – відверто зізнається вона.
Навчання в УКУ відкрило для Вікторії соціальне підприємництво. До того громадська діяльність асоціювалася насамперед із грантовими заявками й пошуком ресурсів ззовні. Соціальне підприємництво показало іншу логіку: організація може бути не лише корисною, а й стійкою, не лише просити ресурс, а й створювати його.
«Я почала бачити соціальне підприємництво не просто як спосіб заробітку, а як інструмент розвитку громад, навчання молоді відповідальності та практичних навичок», – розповідає співрозмовниця.
Сьогодні у партнерстві зі School of ME це вже ціла екосистема роботи з молоддю, школами та громадами – середовище, де дітей і підлітків навчають не просто адаптуватися до реальності, а бачити проблеми, брати відповідальність і творити власні рішення. Не чекати готового шляху – а вчитися прокладати його самим.
Мрія, яка чекала сім років
Для Вікторії таким став Молодіжний інтеграційний центр «Кенеберг».
Смига 130 років тому називалася Кенеберг, а заснував її німецький граф Берг
Ідея з’явилася ще у 2017 році. Тоді вона здавалася великою і майже недосяжною для маленької громади. Але Вікторія говорила про неї – рік за роком. Шукала партнерів, можливості, проходила через відмови – і починала знову. І лише у 2023-му, через сім років після перших задумів, вдалося залучити фінансування, знайти приміщення і створити повноцінний простір для неформальної освіти молоді.
Сім років між «було б добре» і «ми це зробили»
Особливо символічно, що відкриття центру припало на період четвертої вагітності. Особисте й громадське навантаження буквально нашаровувалися одне на одне: материнство, фізична втома – і водночас ремонт, комунікація з партнерами, організаційні рішення, відповідальність за команду.
«Без підтримки моєї родини нічого б не сталося», – мовить вона.
Особливу роль відіграла донька – спочатку адміністраторка центру, згодом координаторка. Вікторія зібрала навколо «Кенеберга» підліткову волонтерську команду й сформувала ту атмосферу, без якої жоден простір не стає справді живим: довіру, відповідальність, відчуття, що це місце – своє.
Сьогодні молодь сама організовує події, підтримує інших, запускає ініціативи – і не чекає постійних вказівок зверху. Для Вікторії це, мабуть, найважливіша відповідь на запитання, чи все було недарма. Бо справжня цінність таких просторів – у тому моменті, коли створена тобою можливість перестає залежати тільки від тебе і починає жити через інших.
Не ідеальна мама. Жива
Троє дітей. Потім четверта вагітність. Декрети, що дивним чином щоразу перетиналися з новими рішеннями, навчаннями, поїздками, розвитком організації, запуском проєктів.
«Я не можу сказати, що все встигаю. Іноді здається, що не встигаю нічого», – говорить Вікторія. І одразу додає: але вона точно встигає робити те, у що вірить. Те, що відповідає її цінностям.
Стереотип «ідеальної мами» досі залишається напрочуд живучим: жінка, яка все встигає, завжди вдома, доглядає за всіма – і при цьому бажано не надто виходить за межі звичного сценарію. Для жінок, які хочуть навчатися, створювати, бути видимими поза домом, цей тиск часто стає не зовнішнім, а дуже внутрішнім.
Вікторія зізнається: нерідко чує від знайомих, що вони “не такі”, що хочуть бути лише вдома з сім’єю. І болить їй не сам чужий вибір – кожна має право на власний. Болить радше нерозуміння того, що любов до родини зовсім не суперечить бажанню бути корисною світові поза межами дому.
Для Вікторії бути мамою – не означає встигати все й відповідати чужому уявленню про “правильно”. Для неї важливіше інше: щоб діти знали, що з будь-якою помилкою, страхом чи сумнівом можуть прийти саме до неї. Що навіть коли вона не поруч фізично, вони все одно мають цю внутрішню певність – мама зрозуміє, підтримає і буде на їхньому боці.
Ціна сили
Для Вікторії лідерство – це моменти, коли доводиться брати відповідальність і рухатися вперед без гарантій. У такі моменти проявляється справжня здатність вести – не тому, що не боїшся, а тому, що береш відповідальність попри страх.
Але в житті жінок, особливо в невеликих громадах, ця сила майже завжди має свою ціну. Ззовні активність виглядає як упевненість і розвиток. Всередині за цим часто стоїть інше: нерозуміння, скепсис, дистанція, а інколи – болісне відчуття, що чужі люди здатні підтримати глибше, ніж ті, кого знаєш роками. Не завжди через злість – часто просто тому, що чужий розвиток стає незручним нагадуванням про власні відкладені рішення.
«Жінкам часто доводиться постійно доводити, що вони мають право бути амбітними, активними, видимими. І це виснажує», – говорить Вікторія.
І все ж вона переконана: сила є в значно більшій кількості жінок, ніж їм самим здається. У кожній громаді є ті, хто вже відчуває її в собі – навіть якщо ще не називає себе лідеркою, ще сумнівається, ще боїться першого кроку. Бо лідерство далеко не завжди починається з великої сцени чи посади. Часто народжується тихіше – з рішення більше не мовчати, з готовності спробувати, підтримати, не пройти повз.
«Коли ми обираємо себе – не в егоїстичному сенсі, а обираємо бути чесними зі своїми цінностями – ми звільняємо простір для нових людей і нових можливостей. Для тих, хто теж хоче рости, творити, мріяти і не боятися бути собою», – каже вона.
Вікторії близькі слова Богдана Гаврилишина: «Думаємо глобально, а діємо локально». Для неї це не просто красива формула – це спосіб жити. Бо дуже часто майбутнє країни починається тихіше. У маленькому селищі. У громаді, яку хтось вважав надто маленькою для великих ідей. У жінці, яка спершу просто наважується спробувати.
Журналіст із понад тридцятирічним досвідом роботи в регіональній пресі. Працює з темами місцевого самоврядування, суспільного життя, історії, культури та розвитку громад. З 2018 року головний редактор газети “Сім днів”
У різні роки був кореспондентом, завідувачем відділу, заступником головного редактора та головним редактором у виданнях «Вільне слово», «Рівне», «Літопис Заходу», «Рівненська газета» та «Сім днів». У 2018–2023 роках очолював редакцію газети «Сім днів» і керував діяльністю ТОВ «Рівненська газета “Сім днів”».
У 2013 році отримав звання Заслуженого журналіста України.